Радянський режим успішно розвивав давню імперську традицію, що передбачала формування «ідеальних кадрів» із людей, не обтяжених розумом, але готових виконувати будь-яку волю господаря, навіть відверте самодурство. В свою чергу, режим кучмізму створив ідеальні умови не лише для існування подібних «кадрів», але й для повноцінного розкриття ними свого «потенціалу».

Яскравим представником подібних «діячів» виявився О.Кузьмук – нинішній №41 у списку Партії регіонів, а перед тим міністр оборони, гроза підкиївських містечок і російських літаків, "бізнесмен у погонах" і творець електоральних чудес на підтримку Л.Кучми.

У ньому знайшли своє відображення ті риси, які були і залишаються притаманними команді Кучми – Януковича, яскраво демонструють справжню ціну її «проФФесіоналізму». Однак це якраз ті якості, які вважаються у відповідному середовищі головними для «державного діяча». Вони поєднують у собі безпрецедентну непрофесійність, перемежовану із не менш безпрецедентною готовністю по-собачому вірно служити своєму господарю. Наявність таких людей у списку політичної сили – лакмусовий папірець щодо того, які насправді цінності ця сила сповідує і яких рішень від неї можна чекати у владі.

У цьому зв’язку швидке сходження генерала Кузьмука на вершину військового олімпу було показовим щодо основних правил поведінки в середовищі тодішньої влади.

Преса у свій час жваво обговорювала подробиці швидкого кар’єрного зростання Кузьмука, яке відбувалося за сприяння дружини Л.Кучми. Справді, у 1994 році, після перемоги «червоних директорів» на виборах та приходу до влади їхнього ставленика Л.Кучми, «кмітливого», та, головне, вірного вояку було призначено командиром Національної гвардії. Вже за рік О.Кузьмука, котрий продемонстрував власну готовність виконувати команди «господаря» та не задавати зайвих запитань, призначили на посаду міністра оборони.

«Бравий вояка» виправдав довіру, перетворивши українське військо в найбільшого «шанувальника» політичного курсу тодішнього Президента. Зусиллями Кузьмука, військові стали найбільш дисциплінованим електоратом під час виборчих кампаній 1998, 1999 та референдуму у квітні 2000 року.

Скандальновідомі плівки майора М.Мельниченка зафіксували вихваляння генерала армії Кузьмука про дисципліну голосування військових на референдумі 2000 року «не гіршу, ніж за часів КПРС». Незалежно від того, чи автентичні вони, про досвід використання «військової дисципліни» як "ефективної політтехнології" свідчать особливості обрання О.Кузьмука народним депутатом від владного блоку Кучми «За ЄдУ» у 2002 році.

Тоді перемога на виборах у 129 виборчому мажоритарному окрузі Миколаївської області була забезпечена позаплановим перекиданням на місцевий полігон двох дивізій української армії, що й роздуло вкрай помірний відсоток підтримки місцевим населенням (22,8%) та гарантувало проходження Кузьмука до ВР.

За готовність вірно служити Кучмі, «бравий солдат» отримав можливість безперешкодної експлуатації армії напівголодних солдат та паразитування близьких до нього бізнес-структур на постійно недостатньому бюджеті міністерства.

Доведена у такий спосіб до катастрофічної межі матеріально-технічна база українських збройних сил перетворила їх із захисника ледь не на головну загрозу для країни. Першою ластівкою стала трагедія із «влучним обстрілом» Броварів у 2000 році. Жертв було троє. Проте висновків зроблено не було. «Господар» прикривав «вірного вояку».

Лише розгортання міжнародного скандалу у 2001 році через чергове «влучання в ціль», якою виявився російський літак Ту-154, змусило Кучму на деякий час прибрати вірного, але самовпевненого та непрофесійного «вояку» з ключової державної посади. Гарантуючи йому місце в парламенті, його зверхники спробували убезпечити його від можливої відповідальності за «влучну стрілянину».

І зроблено це було вчасно. Інакше йому довелося б відповідати й за чергову трагедію, обумовлену наслідками п’ятирічного господарювання О.Кузьмука для боєздатності українського війська. Зруйнована Кузьмуком система підготовки пілотів вилилася в падіння літака на львівському літовищі – Скнилові. Спроба демонстрації вправності знекровлених під керівництвом Кузьмука військово-повітряних сил країни завершилась трагічно.

Проте, Кузьмук повернувся. Попри свою непрофесійність, він володів тими якостями, які найбільше цінував Кучма, і цінує Янукович – готовність виконувати будь-яку, навіть авантюрну команду «господаря». Зважаючи на близькість Кузьмука до родини Кучми, постає питання: за які заслуги "донецькі" потіснилися вельми привабливим 41-м номером списку цьому герою минулих днів? Ніякої сили за Кузьмуком немає, про його непрофесіоналізм у військах легенди ходять. Тож за що розрахувалися "донецькі"? Чим іще "клан Кучми" встигне прославитися, монтуючи своїх представників уже в наступний депутатський корпус?

Утім, якщо взяття на борт Кузьмука – це плата за якісь послуги, вона може виявитися неспівмірною результату. Як і багато інших членів сьогоднішньої урядової команди (згадати тільки Н.Шуфрича, М.Рудьковського, В.Цушка), Кузьмук – патологічно "нефартовий". Причому жодної містики тут немає: почни ставитися до віреного господарства виключно як до годівнички – і чекай непримєних сюрпризів унаслідок недбальства, злодійства і невігластва.

Здавалося б, найбезпечніше місце Кузьмука – на пенсії. Проте, коли навесні 2007 року спроба «конституційної» узурпації влади урядом Януковича провалилася, і знову повіяло можливістю силового протистояння, В.Янукович згадав про Кузьмука (можливо, йому це порадив занепокоєний ситуацією Кучма) та "призначив" того – голосами нелегітимної Верховної Ради – на не зрозумілу нікому посаду віце-прем’єра.

Зняття силового протистояння з порядку денного та жорстка протидія міністра оборони А.Гриценка безпідставним спробам Кузьмука втручатися в діяльність міністерства, змусила його знайти інше застосування своїм талантам. Принаймні на певний час. І тут вони знову проявились у всій красі.

Про те, хто такий Кузьмук в усіх фарбах, нагадала «фосфорна катастрофа» та її ліквідація не зрозуміло за що відповідальним віце-прем’єром. Показова й мало не погодинна зміна його позиції, що нагадало ситуацію під час попередніх «влучних стрільб» у 2000 та 2001 роках.

Генерал армії О.Кузьмук спочатку налякав усю країну (та й не тільки) «другим Чорнобилем», а потім, вочевидь після «чоловічої розмови» із новим «господарем», почав їсти «огурцы», пити воду та наполегливо рекомендувати робити те ж місцевим жителям.

Коли ж він казав правду? І якими можуть бути наслідки його можливої (вже не першої) брехні для населення регіону й країни? Чи може відсутність відповідальності за попередні «подвиги» дає йому впевненість у її черговому уникненні.

Очевидно, люди цього типу, ідеального для режиму Кучми і Януковича, бояться лише відповідальності перед «господарем» та готові виконувати будь-які його накази не зважаючи при цьому ані на суспільство, ані на можливі фатальні наслідки власних вчинків.

Призначення подібних фігур на ключові посади в державі, заведення їх із цією метою до прохідної частини списку свідчить про одне: Партія регіонів не змінилася. Жоден Пол Манафорт чи група Маккензі не здатні відмити образ політичної сили, яка зібрала до свого списку невдах, крадіїв і невігласів. Люди, подібні до О.Кузьмука, краще напищених презентацій показують громадянам, куди збирається вести країну Партія регіонів.