Зовсім недавно минуло два роки з часу прийняття нової редакції Конституції. Цього часу було достатньо, аби перевірити на практиці запроваджені нею нові механізми відносин між Президентом, Верховною Радою та Кабінетом міністрів і нову систему перерозподілу повноважень між ними.

Судячи з того, як ці два роки проходив політичний процес, конституційна реформа ще потребує свого логічного завершення. Одна лише політична криза минулого року показала, до яких негативних наслідків може призвести закріплена у чинній редакції Конституції розбалансована система стримувань і противаг у владі. Ця проблема має бути вирішена якнайшвидше.

Подивімося на корені прийняття чинної редакції Конституції. Воно відбулося як результат компромісу під час Помаранчевої революції, для виведення ситуації з глухого кута і забезпечення підпису Л.Кучми під законом про внесення змін до закону про вибори Президента, який мав убезпечити від фальсифікацій переголосування другого туру виборів. Відповідно, зміни до Конституції готувалися поспіхом і мали на меті не так збалансувати повноваження гілок влади, як забезпечити сценарій, що мав зберегти владу в руках оточення Кучми.

Очевидно, просте повернення до редакції Конституції від 1996 року проблем не вирішить – вона містила не менше прогалин та ставила функціонування політичної системи в залежність від особистих якостей Президента України.

Натомість Президент України у своїй заяві щодо формування парламентської коаліції 3 жовтня 2007 року запропонував модель виходу з цього становища і роз’яснив її на своїй прес-конференції "Національні пріоритети". В.Ющенко оголосив, що 2008 рік має бути присвячений новому конституційному процесу і схваленню нової редакції Конституції. Він запропонував створити Національну конституційну раду, до складу якої увійшли б експерти різного профілю та представники громадськості, яка б і мала розробити новий проект Основного Закону, обговорити даний проект в стінах Верховної Ради та винести на затвердження на загальнонаціональний референдум. Подібний механізм реформування основного закону в цілому поділяють і такі експерти з конституційного права як Ігор Коліушко і Юрій Ключковський.

Щоб забезпечити ефективне здійснення влади в країні, відповідальність учасників політичного процесу за свої дії та можливість швидко реагувати на кризові явища, система відносин між органами влади має бути організована між двома крайнощами: надмірною концентрацією повноважень, яка становитиме спокусу авторитаризму, та їх надмірної розпорошеності, котра може завести прийняття рішень у глухий кут.

Чинна редакція Конституції як засіб проти концентрації повноважень у руках Президента передбачає існування парламентської більшості, яка відповідає за формування уряду. Президент же може розпустити парламент у разі неформування такої більшості чи уряду. Втім, як показала практика, в Україні в цю систему закладено чимало протиріч.

Норма, відповідно до якої кандидатура прем’єр-міністра висувається не Президентом, а коаліцією, є, фактично, надмірним пересмикуванням в бік розпорошення повноважень. Насправді, така практика для більшості демократичних країн є незвичною – така ініціатива там належить главі держави. Звичайно, прем’єр при цьому повинен отримати більшість голосів в парламенті на підтримку або складу уряду, або програми його діяльності.

За існування такої схеми такі кризи, як та, що відбулася в ході коаліціади-2006 в Україні, коли в парламенті не могла утворитися стабільна більшість, були б неможливими. В таких випадках Президент зміг би виконувати свою роль глави держави і арбітра політики, тим паче, що саме цього від нього очікують і політики, і суспільство. Для цього, однак, в новій редакції Конституції слід дати однозначну відповідь на питання, чи може Президент в ході політичних консультацій відхиляти неприйнятні, на його думку, кандидатури, запропоновані парламентською коаліцією на посаду прем’єра, чи він змушений автоматично подавати їх на розгляд Верховної Ради (у такому випадку, навіщо взагалі включати Президента в цей процес?)

Отже, було б доцільно повернути ініціативу в призначенні прем’єр-міністра до Президента України і передбачити у новій редакції Конституції, що після парламентських виборів чи відставки попереднього уряду саме Президент призначає на посаду прем’єр-міністра. При цьому, повторюємо, кандидатура нового прем’єра навряд чи потребує додаткового затвердження ВРУ, однак він буде повинен отримати підтримку більшістю в парламенті складу свого уряду та Програми дій.

Ще одним проблемним моментом чинної Конституції є процедура розгляду Верховною Радою Програми діяльності уряду і прийняття рішення щодо її схвалення. Тут варто чітко зазначити в Конституції, що порушення Програми діяльності Кабміну означає відставку уряду, а також визначити чіткий термін, впродовж якого уряд має подати свою Програму на розгляд до ВРУ. Це, з одного боку, забезпечить відповідальність Кабміну за його дії, а з іншого, якщо зазначений термін буде не надто довгим, змусить політичні сили готувати положення програми заздалегідь і вже в ході передвиборчої кампанії виступати з ними, з чіткими позиціями щодо вирішення актуальних проблем, а не з наборами шаблонних, абстрактних гасел, як це відбувається донині.

Наступний недолік чинної Конституції – можливість політичної кризи у випадку, якщо Президент і більшість у Верховній Раді представляють різні політичні сили. В новій редакції Основного Закону слід передбачити обов'язковість проведення консультацій Президента з лідерами парламентських фракцій перед призначенням ним прем'єра. Якщо ж пізніше ВРУ відхилить запропоновані прем'єром склад і Програму дій уряду, для забезпечення стабільності в нову редакцію Конституції доцільно внести норму, яка дозволяє парламенту у такому випадку брати на себе відповідальність за стан справ в Україні – наприклад, як у Польщі, самостійно призначити прем'єра і підтримати запропоновані ним склад і Програму уряду. Якщо ж ВРУ в місячний термін не зможе впоратися і з цим, тоді Президент має отримати право на її розпуск та призначення нових виборів.

Нарешті, чинна Конституція України дозволяє виникнення конфліктної ситуації, якщо після вотуму недовіри уряду Верховна Рада виявляється не в змозі сформувати новий. Аби уникнути таких варіантів, доцільно запровадити в новій редакції Конституції норму конструктивного вотуму недовіри - вимогу представити разом із питанням про відповідальність уряду кандидатуру нового прем'єра, який займе цю посаду в разі успішної відставки попереднього уряду без якогось додаткового затвердження парламентом.

В такому разі депутати Верховної Ради України будуть змушені відповідально і свідомо підходити до механізму парламентської відповідальності уряду і не застосовувати його виключно в політичних цілях. До того ж, термін існування вакууму у виконавчій владі буде зведено до мінімального.

При цьому для ефективності кадрів в уряді варто передбачити і відповідальність перед Верховною Радою окремих міністрів, які, якщо їх діяльність не влаштовує парламентську більшість, можуть бути усунені з посади також через оголошення конструктивного вотуму недовіри простою більшістю голосів.

У випадку внесення зазначених змін до Конституції, склалася б система більш стабільних відносин між органами влади в Україні, а їх діяльність більшою мірою б основувалася на критеріях ефективності і відповідальності, а не на політичних іграх. Очевидно, це сприяло б і укріпленню дійсно демократичних традицій влади.