Нещодавно у приміщенні комітетів Верховної Ради відбулося відкриття Свято-Володимирського храму, який належить до конфесії Московського патріархату. Подібні преференції, надані лише одній з церков, що представлені в Україні, викликають подив. Народний Рух України вже оприлюднив власну заяву з цього приводу, в якій, зокрема, стверджує, що молитовна кімната в будівлі Верховної Ради не повинна мати будь-якої конфесійної ознаки, оскільки у парламенті є представники різних віросповідань.

НРУ також висловлює здивування тим, що відкриття цього культового закладу в стінах світської державної установи відбувалося без відповідних рішень парламентських комітетів і керівництва Верховної Ради. "Якщо йти за логікою ініціаторів відкриття храму, то в такому разі необхідно відкривати у Верховній Раді церкви всіх конфесій, в тому числі й "ленкімнату" для комуністів", - йдеться в партійній заяві.

Як можна розцінювати відкриття в стінах Верховної Ради церкви Московського патріархату? Чи не можуть такі дії спровокувати міжконфесійну ворожнечу? З цими та іншими питаннями "Реальна політика" звернулася до архимандрита Євстратія (Зорі), прес-секретаря Української православної церкви Київського Патріархату.

У першу чергу хотів би відзначити, що, наскільки мені відомо, будинки, які належать парламенту, – це режимні об’єкти. Враховуючи те, що там відкрилася повноцінна церква – там є престол, іконостас, зроблені розписи – важко уявити собі, що такі дії робилися без відома керівництва парламенту. В іншому разі виникають банальні питання: а як люди проходили повз пост охорони, як туди проносилися будівельні матеріали, як це все монтувалося?

Наскільки мені відомо, питання про відкриття церкви було порушено ще рік тому, за попереднього скликання парламенту, і тоді воно обговорювалося в комітеті з питань регламенту, який прийняв відповідне рішення. Тому для багатьох народних депутатів такі ініціативи не були таємницею. Інше питання, наскільки вони хотіли тоді приховувати цю інформацію чи наскільки зараз хочуть відхреститися, сказавши, що вони нічого не знали.

Що стосується власне самої події – можна позитивно оцінити турботу про духовний стан депутатів, адже ми часто бачимо, що він залишає бажати кращого. Тому, якщо в парламентарів буде можливість помолитися Богу, покаятися, попросити допомоги у своєму служінні, то це потрібно тільки вітати.

Чи буде це викликати міжконфесійну напругу? Безперечно, що в парламенті є депутати різних віросповідань. Є прихильники Православної церкви Московського патріархату, є ті, хто належить до Київського патріархату, є греко-католики, мусульмани, є комуністи-атеїсти. Зрозуміло, що така державна установа, як парламент, повинна надавати рівні можливості в цьому питанні. Враховуючи що ця церква вже збудована та освячена, і в ній вже кілька разів було звершене богослужіння, було б святотатством і кощунством її знищувати. Тому треба зробити так, щоб надати можливість представникам інших конфесій молитися у цьому храмі, або ж надати подібні приміщення для інших конфесій. Але зрештою, все це має залежати від ініціатив і рішень самих депутатів.

Я думаю, що якійсь іншій конфесії добитися такого було б не надто легко. Однак, наша церква, наприклад, не ставить собі за мету відкрити саме в парламенті такий храм. Тому що тоді виникає питання: чи будемо ми робити такі церкви в Кабінеті Міністрів, чи в Секретаріаті Президента, чи в міністерствах? Що буде, коли будуть змінюватися владні особи, які обіймають найвищі посади? Ми ж бачимо, що вони мають різні конфесійні вподобання. То що, ми кожного разу будемо переосвячувати ці церкви? Зараз в парламенті одна більшість, а що буде, коли більшість зміниться? Я думаю, що в Києві достатньо храмів, де б могли всі владоможці, в тому числі народні депутати, міністри, глава держави, прийти і помолитися так, як вони вважають за потрібне, відповідно до своєї віри і до обряду, до якого вони належать. Спеціально ж починати створювати такі молитовні приміщення саме при державних органах – це може бути шляхом якраз до посилення міжконфесійної напруги, коли це буде розцінюватися якщо не самими церквами, то суспільством, як спроба посилити одну конфесію за рахунок приниження інших. Я думаю, ні тим конфесіям, що не мають зараз доступу до звершення богослужіння у Верховній Раді, ні тій церкві, яка такий доступ отримала, не хотілося б, щоб храм Божий ставав джерелом такої напруги, протистояння і нарікання на церкву та на релігію.