Результати Бухарестського саміту НАТО показали, що зараз українській владі необхідно активно проводити інформаційну кампанію щодо переваг і перспектив НАТО серед населення. Враховуючи, що питання про приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО повторно розглядатиметься в грудні цього року, стає зрозуміло, що наша країна має не надто багато часу для реалізації такої кампанії. При цьому, за даними останнього опитування, проведеного Всеукраїнською соціологічною службою, зараз вступ до Північноатлантичного альянсу підтримує лише 30% українців.

"Реальна політика" запитала у Валерія Чалого, заступника генерального директора Центру ім. О.Разумкова, яким може бути спосіб проведення ефективної інформаційної кампанії, котра б за 8 місяців, що залишилися до наступного розгляду питання ПДЧ для України, могла підвищити обізнаність українців про НАТО і змінити їх ставлення до нього в позитивний бік.


Як має проводитися кампанія
"Задовго до будь-яких рішень у Бухаресті Україна прийняла зобов’язання взяти на себе активну роботу з інформування населення щодо позитивів і перспектив вступу до Організації Північноатлантичного договору. Ця робота задекларована вже багато років через цільову державну програму інформування громадян на 2004-2007 роки, але, на жаль, вона не була ефективною.

Сьогодні, нарешті, розпочалася серйозна дискусія, як на політичному рівні в Україні та за її межами, так і на рівні суспільства, стосовно питання оптимальної моделі колективної безпеки для України. Ця інформаційна кампанія повинна бути дискусійною, наступальною, активною, але не пропагандистською, вона повинна стати важливим елементом євроінтеграційної кампанії України.

Однак сумнівно, що сама інформаційна кампанія досягне успіхів без збільшення рівня довіри громадян України до владних інститутів. Якщо поглянути на ті кілька років, які минули з початку оголошення стратегії майбутнього вступу до НАТО і закріплення її законодавчо, можна побачити, що коливання підтримки вступу до НАТО якраз корелюються з коливаннями підтримки громадянами влади.

Чи можна досягти кардинальних змін до кінця року, коли буде робитись проміжна оцінка прогресу України? Думаю, що навряд чи. Однак, фактом є те, що протягом останнього часу спостерігається тенденція зменшення кількості противників вступу до НАТО. Більше того, навіть ті, хто виступає в якості противників не тільки вступу до НАТО, а й навіть поглиблення співробітництва з ним – наприклад, українські комуністи – і вони вже намагаються обговорювати ці питання не тільки на вулицях, але і під час дискусій на конференціях. Це теж позитивний момент, який з’явився останнім часом. Ми, по суті, знаходимось на самому початку процесу суспільної дискусії. І добре, що це сталося зараз, бо це могло не статися ніколи".


Приклади інших країн
"Нещодавно були оприлюдені результату проекту Центру ім.О.Разумкова, що був проведений за підтримки фонду "Відродження", стосовно ефективності інформаційної політики в європейському та євроатлантичному напрямах. В тому числі було проаналізовано досвід країн Центрально-Східної Європи і Балтії, який має стати прикладом для нас, щоб ми могли уникнути помилок і діяти більш ефективно.

За результатами цих досліджень варто навести такі висновки. Багато країн Центрально-Східної Європи не мали великого рівня підтримки населення з початку свого руху до НАТО. На початку 1990-х років у Болгарії цей рівень становив 20%. В інших країнах Центрально-Східної Європи – до 30%. В деяких, звичайно, позиція була більш консолідованою. Успішний результат був досягнений не тільки інформаційною роботою, яка координувалась спеціально створеними для цього структурами, а і через чіткі механізми взаємодії, із залученням в першу чергу виконавців не державних установ, а установ, що ближчі до суспільства і знають потреби суспільства. Відповідно, виділялися кошти зовсім іншого рівня. Якщо брати середній показник по цим країнам, то на 1000 громадян виділялося порядка 150-300 євро. В Україні цей показник на 1000 громадян – приблизно 16 євро.

Крім того, в цих країнах існував консенсус серед політичної еліти, включно з лівими партіями, які стали в цій ситуації не на позиції пошуку електорату, а на підтримку національних інтересів країни. Тому соціалістичні партії цих країн – колишні комуністи – фактично виступили на підтримку вступу до НАТО. Таким чином, ніяких референдумів не було потрібно, рішення приймалися в основному парламентами і вони приймалися переконливою більшістю депутатів. Також за такий крок виступали і лідери громадської думки, і моральні авторитети нації. В різних країнах це було по-різному, десь це були релігійні лідери, десь – лідери інтелігенції.

Для багатьох цих країн шлях до НАТО і ЄС, досягнення критеріїв вступу до цих організацій, – це була дорога в одному напрямку. Хоча немає правила, що вступу до ЄС має передувати вступ до НАТО, але по факту всі наші сусіди пройшли саме такий шлях. Я думаю, що в питанні вступу до Альянсу дуже важливо, щоб кожний громадянин замислювався не над абстрактними питаннями і стереотипами минулого, які піднімаються політтехнологами під час виборів, а отримав дуже конкретні пояснення: що це значить для його особистої безпеки, що це значить для його гаманця".


Хто має проводити кампанію
"Сьогодні навряд чи можна досягти помітного результату, застосовуючи лише зусилля держави. Хоча, повторюся, насправді досі не було помітно дійсно ефективної роботи і ефективного використання коштів в ході інформування громадян. Найбільш активними і ефективними в євроатлантичній інтеграції, за нашими даними, можна відзначити Міністерство закордонних справ та Міністерство оборони, які дійсно виконували свої внутрішні плани, більш активно взаємодіяли з неурядовими організаціями і намагалися знайти кошти на реалізацію поставлених цілей.

Громадські організації, які підтримують цілі європейської і євроатлантичної інтеграції, використовували для своєї діяльності позабюджетне фінансування. При цьому у багатьох випадках вони діяли більш ефективно, ніж державні установи. Дискурс у таких проектах був більш широким. Зокрема, Центр ім.О.Разумкова, реалізуючи ці проекти, ставив більш широке питання - про оптимальну модель національної безпеки, дискутуючи про всі можливі варіанти, включно зі вступом до НАТО, позаблоковістю та іншими варіантами.

Я думаю, що бізнес, який часто є дуже зацікавленим у входженні на ринки країн Європи, які у своїй більшості є членами НАТО, повинен долучатися до євроатлантичної інтеграції більш активно. Об’єднання промисловців повинні, якщо вони хочуть завойовувати ці ринки, взяти участь в цієї кампанії, яка є елементом просування України до Європи.

Таким чином, здійснення інформаційної кампанії не може бути роботою лише державних інституцій. Крім того, без залучення ресурсу засобів масової інформації, в першу чергу, електронних ЗМІ, які здійснюють найбільший вплив на населення і які є найпершим джерелом отримання інформації – її успіху неможливо досягти. Якщо в найближчий період у нас не з’явиться якісний телевізійний продукт, продукт в інтернеті, то годі сподіватися, що ситуацію можна буде змінити. Саме такий напрям має стати пріоритетом у реалізації цієї програми.

Крім того, наш попередній досвід показав, що інформаційну роботу треба проводити не тільки в Україні, а і в країнах НАТО та в Росії. В країнах НАТО – тому що ми бачимо, як мало там знають про успіхи України, про те, що вона вже сьогодні є серйозним контрибутором в систему європейської безпеки. В Росії ж існує дуже багато стереотипів, як радянських часів, так і новітніх. Їх навряд чи вдасться подолати одразу, але для України дуже важливо принаймні знайти свою аргументовану позицію. Тому виступи на провідних телеканалах країн НАТО, Росії, участь у зовнішніх дискусіях – також дуже важливий елемент інформаційної кампанії. Звичайно, це неможливо зробити без підняття рівня аргументації тих спікерів, які виступають від імені держави та українського суспільства. Мало, щоб вони були переконаними прибічниками європейської і євроатлантичної інтеграції, вони повинні бути ще й професійно підготовленим, щоб їхні аргументи були обґрунтованими, а позиція будувалася на прагматизмі".