За останні роки кожна розвинута європейська країна визначилася зі стратегією розвитку власного енергетичного сектору. В першу чергу, це стосується природного газу – з багатьох причин цьому варто назвати необхідність диверсифікації джерел та шляхів постачання «блакитного палива» та агресивну цінову політику східних постачальників (мається на увазі «Газпром»). Польща не стоїть осторонь в цьому процесі.

Спочатку визначимо основні виклики та загрози стабільному функціонуванню газової сфери Польщі як найближчої країни-сусіда в ЄС та українського адвоката в цій організації. Приклад Польщі важливий для України не стільки в сумісності економік (польська є майже в 2 рази більшою та менш енергозалежною, ніж вітчизняна) та спільності проблем, скільки в підході до вирішення проблеми постачання енергоресурсів.

Вихідні дані:
Польща споживає щорічно близько 13 млрд. кубометрів газу, з яких більше 4,5 млрд. кубометрів складає власний видобуток, а 9 млрд. кубометрів (67%) – імпортуються. Природний газ займає почесне третє місце в енергетичному балансі Польщі після кам’яного вугілля (59,5%) та нафти (22,7%) з часткою 12,6%. Згідно проекту Енергетичної стратегії Польщі до 2030 року (документ поки обговорюється, остаточне ухвалення очікується в найближчі місяці), через 20 років країна буде споживати 24 млрд. кубометрів «блакитного палива».

Більше 91% імпортованого газу надходить зі сходу, в т.ч. 68% - з Росії, решта – центральноазійський газ транзитом через Росію, Україну та Білорусь. Інші джерела надходжень становлять Німеччина (3%; газ переважно російського походження) та Норвегія (5%). Ємність підземних сховищ складає всього 1,6 млрд. кубометрів, що недостатньо для нормального функціонування сектору. Саме тому актуальним питанням, висвітленим в Енергостратегії до 2030 року та Програмі розвитку газового сектору (прийнята в 2007 році), є створення запасів газу в еквіваленті місячного споживання.

Очевидно, що основні виклики стабільному постачанню газу до Польщі лежать на сході. Негативний вплив на енергетичну безпеку Центрально-Східної Європи становить газопровід Nord Stream, що просувається консорціумом, до складу якого входить російський «Газпром» (51%), німецькі концерни E.ON AG та BASF AG (по 20%), а також оператор газових мереж Голандії N.V. Nederlandse Gasunie (9%). Опозиція Польщі даному проекту полягає у послабленні її ролі в якості країни-транзитера, що великою мірою стосується і Білорусі, і України. Окрім політичних причин, називається також стурбованість екологією Балтійського моря. Нагадаємо: після першого закордонного візиту президента Мєдвєдєва до Німеччини вагомий спротив проекту Nord Stream чинить лише Польща.

Другим фактором є діяльність «Газпрому» в сусідніх Україні та Білорусі. «Шантаж» зі сторони російського експортера-монополіста полягає у раптовому невмотивованому підвищенні ціни на газ на десятки відсотків (яке робиться під прикриттям «переходу на ринкові відносини»), або ж у періодичному постанні «боргів», звинуваченнях у «несанкціонованому відборі», «крадіжках» тощо. Результатом стає або допуск росіян до внутрішнього ринку (як це сталося в Україні на початку 2007-го), або отримання контролю над газотранспортними активами (як це сталося з Білоруссю в 2006-му).

Що з цього витікає? До 2011 року найімовірніше запрацює перша гілка Nord Stream потужністю 27,5 млрд. кубометрів газу на рік. Тоді ж «Газпром» отримає 51% (повний контроль) над «Бєлтрансгазом», а також продовжуватиме бути оператором білоруської частини магістрального газопроводу Ямал-Європа (потужність до 33 млрд. кубометрів газу на рік). Таким чином, виникає можливість повністю заблокувати постачання газу до Польщі, спрямувавши його іншими шляхами. Окрім того, небезпечним є зростання дефіциту газу в Росії на фоні скорочення видобутку та низьких темпах інвестицій в інфраструктуру. В часовому горизонті 2011-2012 року «Газпром» може зіткнутися з невиконанням експортних контрактів за умови самостійного виходу на європейські ринки постачальників з країн Центральної Азії (за рахунок яких дефіцит може покриватися і покривається вже зараз). Тоді доведеться жертвувати менш цінним (контракти з країнами СНД, Балтії та Східної Європи) заради більш цінного (довгострокові контракти з енергетичними концернами Західної Європи).

Керівництво Польщі прекрасно розуміє це. Тому пріоритетом стали проекти, спрямовані на диверсифікацію джерел та шляхів постачання природного газу. Всі вони є спрямованими на західні ринки, і були започатковані ще за урядування коаліції Право та Справедливість – Самооборона – Ліга польських родин на чолі з Ярославом Качинським. Варто зазначити, що новий уряд коаліції Громадянська платформа – Польська народна партія на чолі з Дональдом Туском продовжили роботу, що є показовим для України з її частою зміною урядових команд, і, відповідно, зміною енергетичних політик.

Одним з найбільш реальних проектів є спорудження терміналу по прийому зрідженого газу (LNG) на березі Балтійського моря, що є диверсифікаційним по суті, оскільки дозволяє імпортувати газ з інших регіонів світу. Проект LNG-терміналу, який ще називають «Газопортом», був розроблений на рівні ТЕО в 2006 році та остаточно ухвалений наприкінці 2007 року наглядовою радою польскої нафтогазової корпорації-монополіста (контролює 99% внутрішнього ринку газу) Polske Gornictwo Naftowe i Gazownictwo (PGNiG). Місцем спорудження визначено порт Свіноуйсце на кордоні з Німеччиною. Джерелами газопостачання визначено Алжир, Лівію, Єгипет, Нігерію, Норвегію та Катар.

Для цього в 2007 році з PGNiG було виділено дочірнє підприємство Polskie LNG, яка займеться будівництвом та експлуатацією терміналу. Початок будівництва об’єктів по прийому та зберіганню LNG почнеться вже на початку 2009 року по завершенню документаційних робіт, сам «Газопорт» очікується завершити та приєднати до газорозподільчої мережі в 2011 році. Початкова потужність терміналу складе 2,5 млрд. кубометрів на рік, наступні фази розвитку комплексу передбачають розширення до 5-7,5 млрд. кубометрів на рік. Сукупний розмір інвестицій оцінюється на рівні 440 млн. євро, з них 45% складуть кошти Polskie LNG, решту мають скласти кредити. Не виключається залучення фінансових інструментів Європейського Союзу. Окрім того, значні фінансові вливання одержить портова та міська інфраструктура. Тільки в поточному році на ремонт двох автомобільних доріг до Свіноуйсця заплановано витратити 8 млн. євро. В перспективі порт буде розвиватися, розглядається навіть можливість експорту надлишку газу до інших ринків ЄС.

Проте, даний оптимізм наштовхується на досить складну ситуацію на світовому ринку LNG, який вже зараз відчуває значний дефіцит ресурсу. Основні ринки виробництва та споживання скрапленого газу знаходяться в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Через 5 років в Європі постане кілька нових терміналів LNG, зокрема у Іспанії, Франції, Італії, одній з країн Балтії. Це посилить і без того жорстку конкуренцію в регіоні (20% світового ринку імпорту LNG). Справжнім головним болем для польських газовиків є відсутність не контрактів, а навіть протоколів про наміри чи меморандумів про взаєморозуміння з потенційними виробниками та постачальниками скрапленого газу. До того ж, вартість LNG суттєво перевищує ціну газу, що доставляється трубопровідним шляхом. Не дивно, що багато польських аналітиків вважають проект «Газопорту» скоріше політичним, аніж суто економічним рішенням.

Інший амбітний проект – Baltic Pipe – стартував 2001 року підписанням договорів між PGNiG та датською нафтогазовою компанією DONG про будівництво трубопроводу та постачання газу до Польщі. Тоді планувалося створення консорціуму з розподілом часток між PGNiG та DONG в пропорції 1:2 з можливою участю Statoil як постачальника. З економічних причин проект було згорнуто. В 2007 році йому судилося відродитися підписанням нової угоди між PGNiG та Energinet.dk (компанія-оператор газових мереж Данії, відилена з DONG) про вивчення можливості спорудження Baltic Pipe.

За попереднім проектом, газопровід має пролягти по дну Балтійського моря з Редвігу (Данія) до польського Нєхоже. Очікується, що потужність «труби» складе щонайменше 5 млрд. кубометрів газу на рік, а очікувані інвестиції – 350 млн. євро. Проте, точних технічних даних поки немає. Baltic Pipe напряму пов’язаний з великим підводним проектом Skanled, що до 2012 року має поєднати газоносні родовища західніше Норвегії з портами у Швеції та Данії. Частка PGNiG в останньому складає 15%. Інтерес Польщі полягає у тому, щоб імпортувати норвезький газ через Skanled, датські мережі та Baltic Pipe. Водночас, Данія не виключає реверсного використання газопроводу для споживання російського газу. Як бачимо, остаточної ясності у даному проекті ще немає, і його реалізація – питання не найближчих років.

Серед перспектив – реалізація проекту короткого газопроводу Бернау-Щецін (Bernau-Szczecin). Газ, імпортований з його допомогою, за ціновими параметрами був би схожий на російський. На користь проекту виступають деякі польські експерти, які вказують що Бернау-Щецін при мінімальній завантаженості на одну третину може бути в кілька разів дешевшим за Baltic Pipe.

Наразі проект будівництва газопроводу між Німеччиною та Польщею ще перебуває у стані загальних розмов, хоча договори між німецькою E.ON Ruhrgas та польською Bartimpex були підписані у 2004-2005 роках. Про намір будувати новий газопровід в західному напрямку для імпорту норвезького газу заявляв і PGNiG разом з німецькою VNG. Консорціум Gazociag Szczecin, створений двома першими корпораціями, отримав дозвіл на будівництво польського відтинку трубопроводу в квітні 2007 року. Потужність 128-кілометрової гілки має скласти 2 млрд. кубометрів на рік. Ресурсом для трубопроводу має стати норвезький газ.

Цікавим фактом є те, що компанія Bartimpex є 100% власністю родини Гудзоватих, а генеральним директором є Александр Гудзоватий, якого пов’язують з «Газпромом». Фірмі належать холдинг по виробництву біопалива, будівельні активи, підприємство-газотрейдер, а також польський відтинок газопроводу Ямал-Європа. У певний час Bartimpex імпортувала російський газ до Польщі, постачаючи до 20% річного споживання. Тож не дивно, що ця компанія вирішила нагадати про себе і відновити позиції – тим паче, що проект Бернау-Щецін можна використати для постачання не лише норвезького, а й російського газу. Головне достоїнство нового маршруту (чий газ по ньому б не транспортувався) полягає у тому, що він приєднує ГТС Польщі до загальноєвропейської мережі. Вже це є позитивним кроком в напрямку диверсифікації.

Існують й інші проекти диверсифікації, проте вони є такими, що мають надзвичайно мало шансів на реалізацію. Серед них:

- Норвезький газопровід довжиною 1000 км, мав транспортувати 5-8 млрд.кубометрів газу з Північного моря по дну Балтійського. Базою служили підписані ще 2001 року угоди з норвезькими та датськими компаніями. Вважається економічно невигідним.

- Приєднання до «Набукко» з розрахунком отримати 3 з 20 млрд. кубометрів, що будуть надходити до австрійського Баумгартена. Перспективи порівняно низькі, оскільки пов’язані з реалізацією самого «Набукко» та його наповненням, і підписанням контрактів на купівлю газу.

- Приєднання до «Сарматії»/«Білого потоку» з розрахунком на 5 млрд. кубометрів на рік у фазі повної потужності. Вищеназвані проекти передбачають постачання газу з каспійсько-близькосхідного регіону по дну Чорного моря та ГТС України до Європи, проте реального зацікавлення у інвесторів поки що не викликали.

- Газопровід Amber розглядався як альтернатива Nord Stream та мав транспортувати російський газ по території Естонії, Латвії, Литви та Польщі до Німеччини. З розвитком Nord Stream відійшов у забуття.

- Приєднання до Nord Stream шляхом побудови підводного відгалуження з розрахунком на 5-8 млрд. кубометрів газу щороку. Відкинутий з політичних мотивів.

- Друга гілка газопроводу Ямал-Європа, що мала б збільшити потужність на 30-33 млрд. кубометрів на рік, з яких до 8 млрд. кубометрів планувалося зарезервувати для Польщі. Росія вже заявила про відсутність планів будівництва Ямал-Європа-2.

- Розширення постачання газу через гілку Устилуг-Зосін-Морочин (побудований в 2003 році) з 17,5 млн. кубометрів (2007) до 200 і навіть 800 млн. кубометрів. Є проектом локального значення, хоч і показовим для розширення співпраці PGNiG з «Нафтогазом».

Останні чотири проекти не вирішують проблеми диверсифікації шляхів і джерел постачання газу, оскільки за напрямом є східними. Ось відповідь на питання, чому вони не реалізуються.

Серед здобутків польських газовиків за кордоном в 2006-2007 роках варто зарахувати отримання секторів на норвезькому шельфі для видобутку нафти й газу, а також підписання угод про доступ до розробки надр з Єгиптом. Проте, ключовими є три вищенаведені проекти диверсифікації («Газопорт», Baltic Pipe та Бернау-Щецін), які є комплементарними і взаємодоповнюючими. Реалізація хоча б одного з них дозволить Польщі скоротити залежність від постачання газу зі східних ринків (передовсім Росії), позитивно вплине на можливість реагування у кризових ситуаціях, а також активніше провадити власну зовнішню політику в східному напрямку, особливо щодо України.