В останні місяці відносини України і Росії набувають рис повноцінної “холодної війни”. По-перше, із-за історичних паралелей. Військово-політичними гарантами “холодної війни” були підконтрольна СРСР Організація Варшавського Договору та Північноатлантичний Альянс. Сьогодні приводом для розв’зування “холодної війни” проти України Росія також називає питання НАТО – хоча причини протистояння, здається, глибші. По-друге, інструментарій ведення “холодної війни” з 50-х років ХХ століття ідентичний тому, який сьогодні Росія використовує щодо України.

Зважаючи на ресурси Російської Федерації – сировинні, військові, інформаційні, – у багатьох російських політиків панують “шапкозакидальницькі” настрої. Не в останню чергу активізація антиукраїнських сил пов’язана з кризою влади в Україні, своєрідною “владною лихоманкою”. Як заявляють у приватних розмовах окремі “політологи”, в Україні “влада слабка як ніколи”.

Не хочеться особливо розчаровувати “братів по колисці народів” (вони дуже милі в своєму політичному оптимізмі), але у порядку братської допомоги хотілося б навести кілька раціональних аргументів на користь російсько-української не війни, а дружби.

Почнемо з того, що чутки про слабкість української влади дуже перебільшені. Як не парадоксально це звучить, але конфлікт еліт суттєво не посилив ліній конфліктності в українському суспільстві, не приніс нових “ідей роздору”. Скоріше навпаки, соціологічні дослідження фіксують посилення в суспільстві державницьких цінностей, запозичених з національно-демократичної ідеології. Для прикладу: якщо сьогодні провести всеукраїнський референдум “по мові”, то ідея конституювання російської мови як другої державної не набере і 37%. Дуже цікавою є динаміка у ставленні до іншої знакової проблеми – надання ветеранського статусу бійцям УПА. Сьогодні цю ідею підтримують близько 35% населення України; це меншість, але ще два роки тому і ця цифра була немислимою.

Та й сама влада не настільки аморфна, як здається на перший погляд. Дивно, що цього не зауважують в Росії – жорсткість “слабкої” української влади на газових переговорах 2008 року та у питанні ПДЧ мали б переконувати в протилежному. У цьому зв’язку згадується самонадіяність російської політики у 1994 році. Тоді також у Кремлі часто говорили про слабкість чеченської влади, “нестійкі позиції” Джохара Дудаєва і про кількаденний “бліцкриг”... Нагадаємо, що населення Чечні – менше мільйона, нас – 46 мільйонів.

Неадекватна оцінка української ситуації – не єдиний недолік російської політики на українському фронті. Викликають сумніви в ефективності і перелік заходів, які планують застосувати щодо України в Кремлі. Як свідчать політологи з “кремлівського пулу” (і це підтверджують останні події), проти НАТО Росія планує боротися кількома способами: 1) активізація проросійських організацій в Україні з метою протидії інформаційній кампанії щодо НАТО; 2) актуалізація теми відокремлення від України Кримської автономії та міста Севастополя; 3) використання “газового” важеля впливу з одного боку на Україну, з іншого – на ключових фігур НАТО – Францію і Німеччину; 4) підрив авторитету України як регіонального лідера – через вихід з ГУАМ Молдови. Крім того, з шухляди планують витягнути ідею візового в’їзду в Росію, “історичні війни” та інші заготовки.

Як бачимо, більшість питань вже знайомі Україні. Газовий шантаж себе, насправді, не виправдовує – Україна переживає кожного року ледь не подвійне збільшення ціни на газ, але кризових явищ це в економіці не породило. До того ж, Україна досі активно не використовувала своїх аргументів у вигляді підвищення ціни на транзит газу українською територією і орендної плати за зберігання газу в українських ПСГ.

Не зовсім вдалим для росіян є поновлення “кримської теми”. По-перше, Росія вже одного разу програла подібний проект (у часи “мешковщини”), при тому в набагато сприятливіших для себе обставинах; по-друге, подібні ігри в умовах кримськотатарської присутності автоматично переведуть конфлікт з українсько-російського в кримськотатарсько–російський; по-третє, ми живемо в умовах панування міжнародного права, тому будь-які спроби порушити територіальну цілісність держави – це замах на міжнародно-правові принципи. Вже не кажемо про те, що Україна – не Ліхтенштейн, не Монако і не Люксембург, а держава з кількасоттисячною армією і міліцією. Іншими словами, поновлюючи “кримську кампанію”, російські еліти проектують ще одну зовнішньополітичну поразку Росії.

Малоймовірно, що Росія суттєво вплине і на міждержавний україноцентричний проект ГУАМ. ГУАМ – це інтернаціонал ображених, це країни, де Росія розіграла або пробує розігрувати сепараційну карту: в Грузії – Абхазія і Південна Осетія плюс невдалий для Росії аджарський проект; у Молдові – Придністров’я; в Азербайджані – Нагірний Карабах і підтримка у азербайджано-вірменському конфлікті Вірменії. Загроза для українського регіонального лідерства на пострадянському просторі можлива лише за однієї умови – припинення підтримки самопроголошених республік. Оскільки реалізація цієї умови з боку Російської Федерації виглядає фантастично, то для зростання ролі України як альтернативи російській гегемонії в регіонів завжди будуть об’єктивні підстави.

Ймовірна загроза сучасного політичного моменту – інспірування виходу Молдови з ГУАМ – жодних збитків (крім моральних) для України і ГУАМ це не принесе: Молдова не є ані експортером енергоносіїв, ані їх транзитером, вона не володіє військово-політичним ресурсом. Це нагадує ситуацію, коли з ГУУАМ вийшов Узбекистан. Ані зимно, ані тепло від цього в ГУАМ не стало. Якщо можуть бути потенційні ризики від виходу Молдови з ГУАМ, то вони пов’язані саме з національними інтересами Молдови. У рамках українсько-молдовського співробітництва Молдова отримала великі преференції – Україна заблокувала придністровський експорт в обхід Молдови. Після виходу Молдови з ГУАМ позиція України може бути переглянута...

Свого часу кінець “холодної війни” між СРСР і країнами Заходу поклав Михайло Горбачов, запропонувавши “новое мышление” – внесення у міждержавні стосунки загальнолюдських цінностей. Трохи в іншому контексті можна говорити, що нові виклики для України виникнуть лише тоді, коли російська політика запропонує “нове мислення” в українсько-російських стосунках, коли російська сторона замість показного (для своїх виборців) “пресингу” запропонує привабливий проект, альтернативний НАТО. Не Ташкентський договір, звичайно, а економічний проект (як приклад, модернізований ЄврАзЕС) з серйозними економічними преференціями для України і з одночасним припиненням масової інформаційної антиукраїнської кампанії. Однак такого повороту в найближчому майбутньому не очікується: російська влада почуває свою силу і воліє грати із істинно ведмежою грацією. Але у міждержавних, як і в міжлюдських стосунках найпряміший шлях до мети – не завжди найкоротший.

Емоційно зрозуміти фантомні імперські болі росіян можна, але як має пересічний мешканець України (навіть не позбавлений проросійського сентименту) сприймати той факт, що у переліку ненависних народів українці в оцінці росіян займають почесну третю сходинку? Або як стримати Україну від проНАТОвської орієнтації, якщо мало не щодня російська політична машина генерує якісь погрози для України? Характерно, що в Україні антиросійські сили вже протягом кількох років не ведуть жодної політичної агітації. Як зіронізував керівник однієї київської націоналістичної організації, “ми не витримуємо конкуренції з лужковими, затуліними і путіними”.

“Холодна війна” нагадує конфлікт людей, які вперто уникають сутичок, але на безпечній відстані обмінюються взаємними звинуваченнями, образами і погрозами. Скажу я вам, абсолютно безглузде заняття...