У історії загарбницьких воєн російської імперії (у всіх її виявах) на Північному Кавказі можна виокремити два постійних центри спротиву. Національно-визвольний рух місцевих народів завжди очолювали дві етнічні спільноти: “черкеси” на заході та чеченці на сході.

Проте, якщо “черкеси” після поразки та репресій з боку російської окупаційної влади масово емігрували зі своєї території у другій половині ХІХ століття, то чеченці продовжують традиції боротьби за звільнення Північного Кавказу через століття.

В 1834-1859 році опір російським завойовникам на сході Північного Кавказу успішно провадив імам Шаміль. Його поразка та полон у 1859 році не припинила опору місцевого наслення, проте позбавила його організованості майже на пів століття.

Однак подальший досвід засвідчив, що традиції Чечні як організаційого центру та форпосту національно-визвольної боротьби кавказьких народів швидко відроджуються з появою найменших для того можливостей.

Після революції у Російській імперії, паралельно зі створенням світських національно-автономних структур, на території імамату Шаміля відбулось відновлення теократичної державності. В серпні 1917 року в аулі Анді місцеве духовенство обрало імамом сина Шаміля – Нажмутдіна.

Історія довела, що пацифістські ілюзії світської еліти Північного Кавказу виявились згубними для створеної ними Республіки Горців Кавказу. Демократичним прагненням “європеїзованої” частини місцевого населення до рівноправної та федеративної держави на постімперському просторі лідери російського білого та червоного імперіалізму протиставили грубу військову силу та нав’язування власного бачення місця Кавказу у неоімперських проектах.

Саме рішучий збройний опір знову, як і півстоліття до цього, став останнім шансом для захисту від завойовників. І його знову, як і півстоліття тому, розпочало населення Чечні та Дагестану. В серпні 1919 чеченські повстанці створили в гірських районах теократичну державу, що жила за законами шаріату. Еміром та імамом став шейх Узун-Хайр Хаджі-Хан.

Після її поразки від переважаючих сил російських більшовиків, у вересні 1920 року син Шаміля – імам Нажмутдін – очолив повстання на території Дагестану. Чисельність повстанців швидко зростала: з 3 тисяч в грудні 1920 до 10 тисяч навесні 1921 року.

Попри те, що 20 січня 1921 року більшовицький режим декларував створення двох декоративних автономій народів Кавказу – Горської та Дагестанської автономних соціалістичних радянських республік, – опір народів Північного Кавказу російській окупації продовжився.

Лише влітку 1921 року, під тиском переважаючих російських військ, вони змушені були розпорошитись та відступити в важкодоступні гірські райони, де продовжили партизанську війну.

Загони чеченських повстанців продовжували знищувати представників радянської адміністрації та міліції. На відміну від Дагестану, в Чечні опір подолати було значно важче. Безсилля констатувало і керівництво Північно-Кавказького краю, яке в середині 20-х років повідомляло про фактичну неконтрольваність Чечні, відсутність там більшовицької (“радянської”) влади.

Відтак у серпні – вересні 1925 довелось проводити фактично нове завоюваня цієї країни. Формальним приводом стало “роззброєння населення”. Відбувалось воно спілними зусиллями ОДПУ (попередник КДБ) та військ Північно-Кавказького військового округу при підтримці артилерії.

Війська оточували аул, проводили його артилерійський обстріл та вимагали здати зброю, а у разі відмови “процедура” повторювалась. Лише в результаті таких дій в полон вдалося взяти лідерів руху опору – імама Нажмутдіна та його сподвижників.

Хоч офіційна статистика й зафіксувала втрати 5 вояків Червоної Армії вбитими та 9 пораненими, а з боку повстанців – 6 та 30 відповідно, проте зрозуміло що реальні втрати обох сторін при означених масштабах бойових дій були значно більшими.

Боротьба продовжувалась і надалі. В 1929, 1930 роках в Чечні знову спалахували виступи проти окупаційної адміністрації, а 23 березня 1932 в Ножай-Юртівському районі розпочалось масштабне повстання на чолі з Усманом Ушхаєвим розраховане на підтримку сусідніми народами Дагестану та Інгушетії.

Хоч режиму й вдалося його придушити, проте опір в країні продовжувався, проте партизанські дії проти окупаційної влади продовжувались до початку німецько-радянської війни.

З наступом німецьких військ у лідерів народів Північного Кавказу виникли сподівання звільнитися з-під влади Росії – але сподівання виявилися марними. А після поразки німців режим Сталіна розгорнув нову хвилю терору проти корінного населення регіону.

“Кавказьку проблему” спробували вирішити традиційним для сталінізму способом. Оскільки добровільно за прикладом “черкесів” Західного Кавказу – 400 тисяч після поразки залишили свої споконвічні землі та емігрували до Туреччини – решта народів йти не хотіла, та й не могла, було вирішено їх депортувати насильно.

12 жовтня 1943 року було видано Указ Президії Верховної Ради СРСР про ліквідацію Карачаєвської автономної області. Місцеве (69 тис.осіб) населення було звинувачене у “зраді” (кому? завойовникам, що сплюндрували їхні землі?), участі на боці німецьких військ у боротьбі з радянською владою та депортовані в Середню Азію та Казахстан.

7 березня 1944 року аналогічні звинувачення були висунуті чеченцям та інгушам, їх республіку ліквідували, а понад 500 тисяч місцевих жителів депортували. 8 квітня того ж року їх долю розділили 37 тисяч балкарців.

Проте вирішити “кавказьку проблему” не вдалося. Злочини спочатку Російської імперії, а потім Радянської, проти корінних народів лише загострили цю проблему та відклали вирішення у майбутнє.

Із тим повною мірою зіштовхнулося вже пост-радянське російське керівництво, яке і після двох воєн не певне свого контролю над Чечнею.

Півтори сотні років пригнічення кавказьких народів засвідчило їх волю до боротьби, яка поновлюється з новою силою, – попри втрати, яких їм завдавали після попередніх поразок. Продовження буде?