Християнизація Русі-України завдяки геогр. положенню країни (суміжність з Чорним м. і невелика віддаль від Близького Сх.), почалася з раннього проникнення християнства вже за перших вв. по Х р. на територію нинішньої України. Свідчення істориків говорять про появу християнства на території, яку обіймає сучасна Україна, у пізньоантичних містах Північного Причорноморя, які були населені грецькими колонистами та в перші століття нової ери стали зосередженням найбільших вогнищ християнства. З цього регіону на початку нашої ери починає поширювати християнство на теренах Східної Європи апостол Андрій Первозванний. Його кафедра містилася в Синопі і була апостольським осередком , найближче розташованим з північнопонтійськими землями. Особливого значення для слов'янського світу має апокрифічний переказ, записаний у “Повісті временних літ”, про те, що перший благовіст Христової віри приніс на землі України апостол Андрій під час однієї з своїх місійних подорожей в середині першого століття. Він благословив гори, де тепер стоїть Київ, поставив хрест на місці нинішнього Андріївського собору, і віщував місту, яке мало тут постати, торжество нової віри і світле християнське майбутнє. Чи апостол Андрій був на території Києва, на це нема джерельних доказів, але майже певне, що він, згідно з писанням Євсевія Кесарійського, який ґрунтувався на Оріґені (3 в.), одержав як місійну територію Скитію, тобто землі нинішньої України. Він мав з Синопу податися на Закавказзя, Чорне м. та в Скитію (А. Карташев). Є. Голубінський і С. Томашівський уважають, що розповідь про апостольство Андрія в Україні є твором пізнішим, але М. Чубатий доводить, що перебування Андрія в Україні є майже певне. Другим легендарно-відомим місіонером на українських землях був учень апостола Петра римський папа Климент I (88-97 рр.). Як опозиціонера до офіційної римської релігії, його було заслано наприкінці І ст. н.е. до каменоломень Херсонесу Таврійського, де він зазнав мученицької смерті за пропаганду християнського віровчення. Повертаючись до 867 р. до Моравії, слов'янські першовчителі беруть з собою частину мощів св Климента , щоб представити їх у Римі і Константинополі. Розповсюдженню культу св. Климента в Київській Русі сприяло офіційне розміщення після перевезення князем Володимиром (980-1015 рр.) з Корсуня (Херсонесу) до Києва у 988 р. голови Климента, а також тіла його учня Фіва, в спеціальній раці . Автор “Слова” , виголошеного на честь цієї церкви, вважає св. Климента основним святим Церкви Христової і заступником Руської землі.

РПЦ розпочинає власну історію від хрещення Русі у 10 ст. Проте існування цієї Церкви починається після нападу монголів на Київ 1240, коли загинув київ. митр. Іосиф, а 1299 київ. митр. Максим перенісся до спокійніших країн на півночі, до Володимира над Клязьмою. Наступні митрополити перебували у Москві, що стала центром державного життя Московщини, пізніше Росії. Разом із зміцненням Московщини, її митр. намагалися позбутися залежності від Константинопольського патріарха, у юрисдикції якого й далі залишалася Київ. митрополія.
1448 у Москві було поставлено митрополита Іону без порозуміння з константинопольським патріархом, а ще через 10 рр. московський собор виразно маніфестував відрив РПЦ від Києва. Це було виявом довгого існування двох окремих східно-слов’янських церков-митрополій: Київської (українсько-білоруської) і Московської (російської). Наступник Іони Теодосій вже іменувався «Московським (а не «Київським») і всієї Русі».
Порвавши зв'язок з центрами східного християнства московська Церква щораз більше ставала знаряддям державної влади. У кін. 15 ст., коли тодішня Московія звільнилася від підлеглості татарам, створюється концепція, що Москва — це спадкоємець давнього й нового Риму — Царгороду та охоронець чистоти православ’я.Виявом цієї концепції була теорія III Риму (Москви), сформульована в писаннях псковського ченця Філофея, про те, що всі православні землі тепер зібрані під владою єдиного православного московського царя; що два попередні Рими впали, третій, Москва, стоїть, а «четвертому не бути». Царя почали вважати за голову Церкви, що особливо виявилося, починаючи з царювання Івана Грозного.
У 1589 РПЦ стала патріархатом, але це не змінило її залежности від царської влади. Десятий з російських патріархів (Адріян) помер 1700, після нього нового не поставлено, і понад 200 pp. РПЦ не була патріархією. У 1721 патріархат РПЦ замінено Духовною Колегією («Святейший Правительствующий Синод»). Це завершило формальну деґрадацію РПЦ, яка стала державною інституцією, що діяла під зверхністю й за «указом» царя (імператора).

У своїй експансії, РПЦ, використовуючи політичну могутність держави, поширила свої впливи на єпархії Київської митрополії, особливо після Переяславської угоди 1654. Київська митрополія боронилася проти цього, воліючи залишитися в юрисдикції Константинопольського патріарха. Проте 1686 приєднання Київської митрополії до Москви стало доконаним фактом. РПЦ посилювала русифікацію приєднаних до Росії народів і церков (на поч 19 ст. підпорядковано Грузинську Православну Церкву, яка відновила свою автокефалію лише по революції 1917). Зокрема Київській митрополії заборонено було плекати традиційну богослужбову мову, обряди, звичаї і наказано (1720) українським друкарням, щоб у їхніх виданнях «жадної різниці і особливого наріччя не було», а згодом від духовенства вимагалося виголошувати церковно-слов’янські тексти з російською вимовою.