.:РЕАЛЬНА ПОЛІТИКА:.. Рейдерські традиції Московського патріархату або До питання про канонічність у російсько-українських міжцерковних відносинах

Болісна, на межі з істерикою реакція Російської православної церкви (РПЦ) та російської влади на святкування 1020-ї річниці українського православ’я примушує задуматися – чого саме бояться московські екзархи. І навіть побіжний погляд на історію переконує: підстав для занепокоєння у них дійсно вдосталь, адже перший раз – майже 400 років тому – до самостійності української православної церкви вирішальний крок також було зроблено під час візиту Вселенського патріарха.

В 1596 році українська православна митрополія перестала існувати. Це було результатом комбінації, що мала полегшити інтеграцію українського населення до складу єдиного суспільства Речі Посполитої. Самостійність української (Київської) православної митрополії була головною перешкодою на цьому шляху, а її ліквідація створювала загрозу збереженню національної ідентичності українського народу.

Тогочасна українська політична еліта, уособлена у запорізькому козацтві, на чолі якого стояв славнозвісний гетьман Петро Конашевич (Сагайдачний), вирішила скористатися візитом єрусалимського Вселенського патріарха Теофана до Києва у березні 1620 року, аби відновити втрачену чверть століття тому самостійність національної церкви.

Патріарх єрусалимський майже рік перебував в Україні. Влітку 1620 року в Києво-Печерській лаврі – центрі українського православ’я – було скликано великий з’їзд найширших верств українського суспільства: православної шляхти, козаків, міщан, які звернулися до вселенського патріарха із проханням відновити самостійність Київської митрополії. Після певних вагань у жовтні 1620 року у київській Братській церкві на Подолі патріарх Теофан здійснив таємне висвячення українського єпископа Іова Борецького у сан Київського митрополита. Самостійність українського православ’я було відновлено.

Хоча формально національна церква залишилася в лоні Константинопольського патріархату, однак це жодним чином не обмежувало її самостійності. Загрози з боку Константинополя українське православ’я ніколи не відчувало, адже тамтешні патріархи не втручалися у внутрішні справи української церкви.

Проте півстоліття потому загроза українському православ’ю прийшла з іншого боку – з півночі. Після укладення сумнозвісної Переяславської угоди гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою розпочинається шалений тиск на українське православ’я з метою його підкорення Російській православній церкві. Як і щодо гетьманів, російська сторона застосовувала принцип “поділяй та володарюй”. Спочатку ставленики Кремля – гетьмани Лівобережної України – не визнали обраного у 1657 році митрополита Діонісія (Балабана). Потім замість нього на посаду “місцеблюстителя митрополичого престолу” в контрольованому московськими військами Києві, було посаджено Лазара Барановича (1659-1661). Коли ж виявилось, що він не готовий виконувати усі вказівки Москви, його замінюють покірною маріонеткою – Мефодієм Филимоновичем (1661-1668).

Завершення церковного перевороту було здійснено лише після того, як Кремль достатньо зміцнив свій політичний вплив в Україні. Низка державних заколотів, здійснених московськими емісарами при підтримці окупаційних військ у 1660-х роках, та приведення до влади слухняного гетьмана Івана Самойловича у 1672 році створили передумови для остаточного поглинання самостійної української православної церкви “церковним приказом” московських царів, що носив величаву назву –“Московський патріархат”.

У липні 1685 року скликаний за вказівкою із Білокам’яної для обрання нового митрополита “Собор” порушив усі канони. По-перше, легітимний глава української православної церкви – Константинопольський патріарх – не дав згоди на його скликання; по-друге, українські церковні ієрархи на цій підставі відмовились від участі у ньому.

Скликаний “Собор”, склад якого прискіпливо “підбирався” зацікавленою стороною, “обрав” митрополитом Київським Гедеона (у миру князя Святополк-Четвертинського, свата московського ставленика гетьмана І.Самойловича). Після цього були пройдені наступні складові у сценарії підпорядкування української православної церкви Москві. В листопаді 1685 року Гедеон прибув до “Білокам’яної”, де у присутності царів Івана та Петра (майбутнього “батуринського душогуба”) був висвячений патріархом Якимом на митрополита.

Відзначимо, що російський патріарх не переймався моральним боком цієї справи. Без будь-яких мук сумління за неканонічність власних дій він зняв з Гедеона обов’язок підкорятися константинопольському Вселенському патріарху. Це було зроблено із “цікавим” формулюванням: “…з-під його пастирства за віддаленістю дального путі, цілком відстати”.

Відзначимо, що законний глава української православної церкви – Вселенський патріарх Діонісій – протестував, а українські церковні ієрархи навіть скликали справжній церковний Собор, на якому не визнали Гедеона митрополитом, а відтак і підпорядкування української православної церкви Москві. Проте думка підданих ніколи не мала жодного значення для російської як світської, так і духовної еліт.

Легітимність “Собору” Москву не обходила, тоді її цікавив лише результат. Подвійні стандарти завжди були притаманними як світській, так і церковній еліті цієї країни. Про канонічність чи законність вони згадували лише тоді, коли це було вигідно, а коли ні – відповідні аспекти сором’язливо замовчувались.

РПЦ, проігнорувавши усі церковні канони, фактично захопила українську православну церкву. Головним її аргументом і тоді були брутальна сила та грошовий підкуп. Незгодні з церковним переворотом українські ієрархи зазнали переслідувань і тиску. Що ж стосується константинопольського патріарха Діонісія, то він, уже “постфактум”, у травні 1686 року був змушений визнати “рейдерську атаку” московського патріархату на українську православну церкву, отримавши у якості відступного 400 золотих і 120 соболиних шкурок.

От у такий з дозволу сказати “канонічний” спосіб встановлювався контроль “церковного приказу” московських царів над українською православною церквою. Її реальна самостійність (за формального підпорядкування “віддаленому дальністю путі” Констатинтинополя) була замінена на обтяжливу залежність від Московського патріархату, тотально контрольованого Кремлем.

Після входження до складу РПЦ українська церква швидко відчула на собі традиційні для авторитарної Москви речі, наприклад, цензуру, яку настирливо нав’язували видавництву Києво-Печерської лаври уже з кінця ХVІІ століття. З приходом до влади царя-самодура Петра І українська церква, підпорядкована Московському патріархату, позбулась решток самостійності. Було брутально порушено таємницю сповіді, а сама церква фактично перетворилася на окремий відділ таємної поліції російської імперії, виконуючи водночас функції міністерства великодержавної пропаганди і одного з основних інструментів русифікації поневолених Москвою православних народів.

В комуністичній імперії Леніна-Сталіна відповідні функції були лише розширені, а особистий склад церковної ієрархії підбирався із середовища кращих співробітників радянських спецслужб. В неоімперському проекті Путіна взаємодія з дозволу сказати “духовної” та державної еліт просто досягнула свого “розквіту”. І, мабуть, це цілком логічно, адже вище державне та церковне керівництво сучасної Росії – “колишні колеги”. Втім вони, як відомо, “колишніми” не бувають!