Шанхайська організація співробітництва не підтримала визнання Росією Південної Осетії та Абхазії. Це цілком зрозуміло. Сепаратизм несе загрозу мало не кожній із країн-учасниць організації. Окрім Росії, яка недалекоглядно ігнорує загрози на Північному Кавказі, є ще Казахстан, Киргизія і врешті сам Китай – найпотужніша країна ШОС.

В Казахстані не можуть не пам’ятати про загрозу сепаратизму на російськомовній Півночі та Сході країни. Киргизія ж має проблему розколу території на “узбекизований” Південь та русифіковану Північ, протиріччя між якими так яскраво виявили під час “тюльпанової революції”. Узбекистан має у своєму складі багаті нафтогазові пустельні регіони заселені переважно казахами та каракалпаками (які мають свою автономію). До того ж ці території країни лише напередодні Другої світової були передані йому від Казахстану. Врешті сам Китай остерігається нехтування принципів територіальної цілісності, бодай з огляду на існування проблеми де-факто незалежного Тайваню та складної ситуації в “автономному” Тибеті.

Попри заздалегідь відому оцінку ситуації на Кавказі з боку країн Шанхайської організації співробітництва, насторожує сам факт пошуку Росією підтримки ШОС. Останній вислів російського прем’єра що “світ не закінчується на країнах Заходу” підтверджує спроби Кремля опертися на цю азійську організацію, як альтернативу євроатлантичній спільноті інституюваній у ЄС та НАТО. Відповідний курс, безперечно, логічно випливає із того, що оглядачі охрестили “доктриною Путіна”, а по-простому – із “доктрини холодної війни” (де-факто озвученої нещодавно Д.Медвєдєвим).

Однак подібна орієнтація демонструє стратегічну короткозорість путінського режиму. Його неспроможність розгледіти за дріб’язковими реваншистськими “перемогами” на Заході пролог до великої геополітичної поразки країни в цілому.

Не зрозуміло на що розраховує Кремль. Якщо у Білокам’яній сподіваються використати своїх партнерів по ШОС для “ізоляції” Заходу, то це як мінімум наївно. Перехід до геополітичного протистояння по лінії НАТО-ШОС буде програшем Кремля. Москва не зможе грати “першу скрипку” у цій організації. Її безкомпромісне протистояння з Заходом за Кавказ, Україну та Балтію лише збільшуватиме залежність від Пекіну.

Китай буде чекати виснаження Росії та ослаблення Заходу для перебирання під свій контроль сусідніх територій в Азії: Казахстан, Киргизію, Узбекистан, Корею, В’єтнам, поки що російський Далекий Схід та Сибір загалом, Тайвань тощо. Форми такого “контролю” можуть бути різні, проте це аж ніяк не змінюватиме суті.

У зв’язку з цим самі собою напрошуються історичні аналогії. У 30-х роках минулого століття аналогічна ситуація склалася у відносинах між нацистською Німеччиною та комуністичним СРСР. Підтримка останнього нібито гарантувала Гітлеру тили для розгортання агресії на Заході. Насправді ж сталінське керівництво очікувало на взаємне виснаження “ворожого капіталістичного оточення” та здійснення “визвольного” походу радянських військ для досягнення світового панування “держави пролетаріату”.

Сьогодні реваншистська Росія фактично бере на себе виконання ролі реваншистської Німеччини 30-х років минулого століття. На комуністичний Китай покладається роль комуністичного СРСР. Заходу ж залишається та ж роль, що була відведена йому і 70 років тому. Все здається таким очевидним, що лише пам’ятаючи давно відому мудрість “історія вчить, що вона нічого не вчить” можна сподіватись на повторення путінською Росією стратегічних помилок свого історичного аналога – гітлерівської Німеччини.

Політика Китаю не є новою. Ідея “хитрої мавпи”, якою бачив свою країну Мао Цзедун у часи першої “холодної війни” не була втрачена в Пекіні. Не дарма ж великий Мао досі спостерігає за кожним китайцем з національної валюти – юаня. Ця ідея передбачала вичікування доки Захід та СРСР один одного виснажать, а потім завдання рішучого удару задля досягнення “Піднебесною” адекватного назві статусу – центру світової цивілізації.

Лише зміни у світі пов’язані із завершенням першої “холодної війни” на початку 90-х років кардинально змінили ситуацію. Останнім часом усе більше говорили про конфлікт Заходу та Росії з одного боку та Китаю з іншого, як найбільш імовірного початку третьої світової війни.

Дійсно, сьогодні лише Китай може по-справжньому протистояти Заходу. Лише у нього є, або незабаром буде, достатній потенціал та реальні підстави (а не хворобливий психічний комплекс) для змагання за перерозподіл світових ресурсів із Заходом. Між іншим основний об’єкт цього змагання – енергетичні багатства тих територій, що все ще вважаються Росією.

Але ж так само було і сімдесят років тому. Реальні протиріччя існували саме між демократичним Заходом та комуністичним СРСР. Лише нацистська аномалія відкоригувала, але не на довго, цей об’єктивний процес.

Лояльність Заходу до гітлерівського режиму тоді пояснювалась сподіванням на його антирадянську спрямованість. Лояльність Заходу до путінського режиму сьогодні теж пояснювалась сподіванням на його здатність бути противагою китайській експансії. Адже протиріччя Росії та Китаю значно більш антагоністичні, аніж Росії та Заходу.

Проте все це не враховувало тоді і сьогодні суб’єктивного фактору – ірраціонального реваншистського комплексу силової еліти з ображеним імперським почуттям. Замість того аби відігравати провідну роль у таборі західних держав, гітлерівська Німеччина розпочала свою агресію з країн Заходу. Вони як тоді, так і сьогодні видавались (і не безпідставно) слабшим супротивником, роздертим внутрішніми протиріччями та небажанням воювати за “далеких” союзників: тоді – Чехословаччину та Польщу, сьогодні – Грузію та Україну.

Однак у підсумку реваншизм, який не мав під своїми амбіціями достатнього економічного та людського потенціалу зазнав нищівної поразки. Його жертва – Німеччина була розтрощена “прогнилим Заходом” та своїм колишнім “партнером” – СРСР. Вона не лише втратила назавжди території на користь своїх колишніх “жертв”, але й на тривалий час власну територіальну цілісність і можливість відігравати рівноправну роль у світовій політиці.

Тоді за стратегічний прорахунок продиктований хвороблим почуттям реваншизму гітлерівського режиму найбільшу ціну заплатила саме Німеччина, а хто сьогодні заплатить найбільшу ціну за продиктований хворобливим почуттям реваншизму стратегічний прорахунок режиму путінського? Чи не Росія?