На тлі різкого загострення російсько-українських відносин, яке спровокувала недавня кавказька війна, посилилися інформаційні атаки проти України.

Російські ЗМІ раз за разом зчиняють ґвалт на теми, як «вгамувати» Київ, що має відмінний від російського погляд на міжнародний порядок. Рецепти «приборкання непокірних» пропонують найвигадливіші, часом вони межують з агресією і абсурдом.

До таких належить сценарій поступового… розчленування України. Йдеться не тільки про «законне повернення» у лоно Росії території Криму (цю тему регулярно експлуатує московський мер Лужков), а й про анексію наших східних регіонів. Останнім часом російська пропаганда розпалює дискусії довкола плану відчуження Донецької і Луганської областей. Треба, мовляв, відновити історичну справедливість, бо 1928 року ці «одвічно російські» області більшовицька влада передала Україні з метою «збільшення частки промислового пролетаріату серед населення братської республіки». Ідею «возз’єднання з братами-шахтарями» нав’язує громадськості на центральних російських каналах скандально відомий тележурналіст Михайло Леонтьєв – негласний рупор Кремля.

Чи можуть російські інформаційні війни перерости у справжні бойові дії (за прикладом Грузії)? Наскільки реальним є здійснення озвучених вище проектів перекроювання кордонів? Про що йдеться - про провокацію чи державну стратегію нашого північного сусіда? На цю тему кореспондент «Високого Замку» розмовляв з головним консультантом відділу глобальної безпеки та європейської інтеграції Національного інституту проблем міжнародної безпеки Сергієм Терешком.

- Такі заяви адресовано, передусім, не вищому політичному керівництву, а рядовим громадянам однієї та іншої країн. Основна мета – підвищити статус і вагу Росії та її влади в очах росіян і, відповідно, залякати українців. Мовляв, у випадку погіршення відносин з Росією може бути ось такий перелік негативних наслідків.

Щодо офіційної позиції, то у зовнішньополітичній доктрині Російської Федерації, яку вважають радикальною щодо України, подібних речей не простежується. Відтак, скоріш за все, маємо справу з провокативними заявами, які розраховані на чергову дестабілізацію українського політикуму, внесення елементів розбрату в українське суспільство. Навряд чи плани «розчленування» є реальними.

- Наскільки ймовірний збройний конфлікт між нашими країнами під приводом «захисту російськомовних громадян»? Кілька днів тому в ефірі одного з вітчизняних телеканалів віце-спікер російської Думи Володимир Жириновський заявив: «Якщо хтось спробує втягнути Україну в НАТО, а населення виступить проти, а над ними знущатимуться, хапатимуть, садитимуть у в’язниці, почнеться перестрілка, то у Росії буде право захистити наших громадян в Україні». І ще одна цитата Жириновського: «Якщо влада України почне фізичне знищення російського населення або репресії проти нього, Росія матиме право здійснити збройне втручання»...

- Щодо пункту про те, що «Україна буде втягнута у НАТО». Якщо це станеться, тоді точно у Росії будуть мінімальні можливості застосувати силу, у неї навряд чи буде особливе бажання втягуватися у війну проти усього Альянсу. За всю досить тривалу історію НАТО жодна країна Північноатлантичного блоку не зазнавала агресії з боку інших держав (якщо не брати до уваги терактів 11 вересня 2001 року у Нью-Йорку). Тобто якщо Україна увійде до НАТО, можливість військового конфлікту з Росією суттєво зменшиться.

А що стосується можливості «захисту російськомовних громадян», то Україна – не Грузія. Реакція європейської і євроатлантичної спільноти на можливі радикальні дії Росії буде незрівнянно інших масштабів. Україна є значно більшим геополітичним гравцем в європейських безпекових розкладках. Якщо і триватиме конфлікт, то він, швидше за все, набиратиме форм політичного протистояння, правових війн, економічних санкцій, певних спекуляцій на тих чи інших темах. Не думаю, що російське керівництво наважиться на збройну агресію... Російська військова акція у Грузії передусім мала не стільки експансіоністський характер, скільки пропагандистський, інформаційний. Основним месиджем цієї кампанії було не захопити Грузію, навіть не дати незалежність невизнаним республікам, а показати, що Росія щось може, що вона в силі, що з нею треба рахуватися...

Не треба також забувати, що для Росії Україна залишається (принаймні на найближчі десять років) основним маршрутом постачання енергоносіїв у Європу. А вони є базовим (на 90%) джерелом зовнішнього російського доходу. Тому, в разі чого, Росії доведеться воювати проти своєї ж інфраструктури, проти своїх же грошей…

- З огляду на те, як тепло дякував Путін лідеру ЛДПР за його «правильну» позицію щодо Грузії, репліку Жириновського щодо України можна сприймати не лише як його приватну думку, а як позицію, яка отримала благословення офіційної влади…

- Партію Жириновського інтегровано у російську політику настільки, наскільки це потрібно Кремлю. Роль цієї політичної сили та її лідера очевидна: російська влада перекладає зі своїх офіційних рук на іншу політичну силу найбільш пропагандистські, найбільш радикальні, найбільш одіозні заяви. На заявах ЛДПР можуть відпрацьовувати певні моделі поведінки, щоб перевірити офіційну реакцію на неї і, можливо, використати ту чи певну провокацію.

- В умовах таких войовничих словесних атак Росії чи адекватно реагує Україна?

- Українська влада програє Росії інформаційні протистояння. Треба посилювати український інформаційний простір, нашу інформаційну безпеку. Російські медіа в Європі і світі представлені значно потужніше, ніж українські. Ми часто програємо у донесенні до Європи і світу своєї позиції, реального стану справ у суспільстві.

Україні треба стежити за тим, щоб канали, які мають ліцензію на трансляцію російського ТБ, не несли антиукраїнську риторику. Якщо ми вже доросли до того, що можемо оголошувати персонами нон-ґрата тих чи інших російських політиків, які декларують заяви, що несумісні із суверенітетом і незалежністю нашої держави, то таку ж політику можемо здійснювати щодо телеканалів. Звісно, при цьому треба зважати, що Україна є демократичною державою, і свобода слова є однією з підвалин цієї демократії. До можливих санкцій - заборони чи обмеження тих чи інших трансляцій - слід підходити обережно, серйозно їх обґрунтовувати. З іншого боку, треба посилити свою інформаційну присутність на зовнішній арені. Згадайте, скільки років ідуть безплідні балачки про Громадське телебачення. Ми чомусь не маємо кореспондентських пунктів популярних світових телеканалів CNN, Euronews. Журналісти цих каналів працюють у Росії і навідуються в Україну лише наскоками…


"Високий Замок"